Уявіть собі інфраструктуру, яка не добуває газ із-під дна моря, а навпаки – закачує туди вуглекислий. Знайомтесь: Liverpool Bay CCS – інженерне рішення, яке обертає звичну логіку енергетики догори дриґом. У межах кластера HyNet, у Великій Британії, ця система має амбітну мету: зберігати мільйони тонн CO₂, аби знизити викиди від промисловості й транспорту. Але як це працює на практиці? І які проблеми доведеться подолати? Розбираємось по черзі на liverpoolname.com.
Що таке Liverpool Bay CCS і яке його значення
Іноді найсміливіші інженерні рішення ховаються не в космосі, а… під Північним морем. Саме там, у прибережних родовищах Liverpool Bay, британці готуються ховати мільйони тонн вуглекислого газу. Не в теки звітів, а буквально закачувати його в порожні резервуари на глибині до кілометра.
Проєкт називається Liverpool Bay CCS. Його задум простий: зібрати CO₂ із заводів, електростанцій, спалювальних установок, стиснути, прогнати трубопроводами й закачати в геологічні формації, що раніше слугували джерелом природного газу. У центрі – компанія Liverpool Bay CCS Limited, що координує створення всієї інфраструктури.
Але вся ця історія – не поодинока ініціатива. Liverpool Bay CCS – частина масштабнішого кластера HyNet, що охоплює Північно-Західну Англію та Північний Вельс. Ідея кластера: не збудувати одну-єдину установку, а створити цілу систему для зменшення викидів у промисловому регіоні. Тут і виробництво низьковуглецевого водню, і теплові станції, і хімічні підприємства. CO₂ збиратиметься з усіх цих майданчиків і прямуватиме до морського дна.
На старті планують захоплювати близько 4,5 мільйона тонн CO₂ на рік. У перспективі – до 10 мільйонів. Загальний потенціал геологічного сховища під морем оцінюють у 200 мільйонів тонн. І все це – у межах зони, де ще кілька десятків років тому активно качали газ.
Для екоспільноти це водночас і надія, і поле для нерозв’язаних питань. З одного боку – скорочення викидів на підприємствах, де повністю відмовитися від викопного пального поки що нереально. З іншого – потрібно ще переконатися, що сховище справді надійне на довгі роки, а транспортна система працює без витоків.
Як влаштована система транспортування й зберігання CO₂
З першого погляду здається, що проєкт Liverpool Bay CCS – це просто «взяти трубу й закачати газ». Але, як завжди з інженерією під морем, усе трохи складніше.
Починається маршрут у районі Ince – це промисловий вузол, де збиратиметься CO₂ з усього кластера HyNet. Тут його стискають до рідкого стану (а це приблизно 100 атмосфер), далі – через наземні й підземні трубопроводи він рухається до термінала Point of Ayr на узбережжі Вельсу. Звідти – у море.
Система охоплює кілометри труб, морські платформи й береговий термінал. Частину з них Eni просто переобладнує: стара інфраструктура, яка десятиліттями качала газ із морських платформ, тепер працює у зворотному напрямку. Це, до речі, дозволяє суттєво зекономити – і гроші, і час. Водночас знижується негативний вплив на довкілля.
Але не все можна було взяти «з комори». Наприклад, нову ділянку довжиною 34 кілометри стали будувати з нуля. За контрактом на 334 мільйони фунтів її прокладає компанія United Living. Ще один гравець – Saipem. Компанія відповідає за модернізацію підводної частини.
У морі CO₂ потрапляє до виснажених газових родовищ. Глибина – до 1 кілометра. Там, де колись був метан, тепер буде вуглекислий газ. Геологія цього регіону вивчена ще з 1980-х, тому інженери працюють із доволі передбачуваними структурами: пористі породи, перекриті щільними шарами глини – природна «кришка», що має утримувати газ десятки чи навіть сотні років.
Тобто вся система – це комбінація старого й нового. Частина – спадок нафтогазової ери. Частина – результат сучасної гонитви за зниженням викидів. І якщо все працюватиме як треба, тут може сформуватись один із найпотужніших центрів CCS у Європі.
Хто стоїть за реалізацією і які ресурси залучено
Ззовні все виглядає як складна технічна схема. Але за кожною трубою, компресором і платформою стоять доволі конкретні гравці – з контрактами, амбіціями і дедлайнами.
Координує всю історію компанія Liverpool Bay CCS Ltd, яка входить до Eni UK – британської філії великого італійського енергетичного гіганта. Саме їй належать права на використання підводних сховищ у Liverpool Bay, і саме вона укладає угоди з підрядниками, подає документи до регуляторів, будує маршрути.
Як уже згадувалося, створює нову ділянку труби між Ince та Point of Ayr будівельна фірма United Living. Вона раніше працювала з водневою інфраструктурою та системами енергопостачання – тож формула CO₂ для неї знайома.
Інша компанія, Saipem, працює над переоснащенням морських елементів інфраструктури. Контракт із нею тягне на 520 мільйонів євро. Що конкретно роблять? Переобладнують старі газові платформи, підсилюють трубопроводи, адаптують вузли інжекції CO₂.
Інфраструктура об’єднує понад 180 кілометрів труб, кілька морських платформ і термінал на узбережжі. Усе це має працювати як єдиний механізм, де кожен клапан має критичне значення.
Фінансове «зелене світло» проєкт отримав у квітні 2025 року – саме тоді відбулося фінансове закриття, що дозволяє офіційно розпочати будівництво. Підтримку надали й державні органи, зокрема North Sea Transition Authority, яка видала ліцензії на зберігання CO₂.
Коротко кажучи, за реалізацію беруться ті, хто вже працював із нафтогазовими системами. Але тепер із новою метою – не добувати, а ховати.
Проблеми, критика й екологічні наслідки
Будь-яка нова технологія, яка претендує на статус «рятівної», рано чи пізно потрапляє під мікроскоп. І в CCS – свої скелети в шафі, навіть якщо ця інженерна система глибоко захована в морському дні.
Одна з основних претензій – етична. Критики кажуть: мовляв, поки одні вигадують способи «запакувати» CO₂, інші можуть і далі спокійно палити газ, вугілля чи нафту. Звучить як технологія, яка дозволяє не змінювати звичний курс, а просто заховати наслідки. І хоча в теорії це не так – бо CCS потрібне саме для «важких» галузей, де швидко перейти на зелений водень не вийде, – репутація в усього напрямку не найпростіша.
Друга історія – технічна. Умовно кажучи: закачати CO₂ – це ще пів справи. Головне, щоб він там лишився. Геологічні шари, які перекривають родовища, вивчені, випробувані газом, але CO₂ поводиться трохи інакше. Його поведінка в пористих породах, довгострокове розсіювання, можливі витоки – усе це потребує безперервного моніторингу. І довіри до системи.
Ще одна зона турбулентності – морське середовище. Навіть мікроскопічні витоки CO₂ можуть впливати на pH води, а отже – на мікрофлору й фауну. Крім того, сама інфраструктура потребує постійного догляду. І коли вона старіє, питання зносу або подальшого використання теж постає доволі гостро.
Але попри всі ці «але», CCS залишається одним з найреалістичніших варіантів для скорочення викидів саме в промисловості. Особливо в таких регіонах, як північний захід Великої Британії, де хімія, енергетика й важке виробництво буквально вмонтовані в ландшафт.
Якщо вдасться зробити все правильно – Liverpool Bay може стати тим кейсом, на який будуть орієнтуватися інші. У місті, де створюють роботизовані телескопи, вміють запускати перспективні проєкти. А якщо ні – ну, море пам’ятає і гірші історії.
